Більше, ніж фільм, «Звук металу» – це досвід, який захоплює і змінює нас

Більше, ніж фільм, «Звук металу» – це досвід, який захоплює і змінює нас

Be first to like this.

This post is also available in: English Русский

Перегляд фільмів – це здебільшого пасивна діяльність  – відкинутися назад, затовкти попкорн, поржунькати, пустити сльозу або покричати, в залежності від ситуації, — що нам не завжди може сподобатися, якщо досвід персонажа буде відтворений за допомогою техніки фільму. Якщо ви не хочете приймати заборонені препарати, щоб дізнатись, як почуваються наріки, ви можете провести дві години з фільмом «Реквієм за мрією» Даррена Аронофскі і точно дізнаєтесь, на що це схоже, завдяки його маніакальному редагуванню, спотвореним точкам зору та грі Еллен Берстін. «Петті Герст» Пола Шрейдера переносить вас у темряву разом з викраденим головним героєм на довгий час, поки ви не відчуєте страх і полегшення, які приносить з собою денне світло.

Фільм Даріуса Мардера «Звук металу» з Різом Ахмедом, який грає головного героя Рубена, рок-барабанщика, що швидко втрачає слух, може подарувати вам поглинаючий і змінюючий сприйняття досвід перегляду фільмів. Ми з самого початку – до того, як будь-які зображення заповнять екран – заряджені звуком, частково приглушеним, іноді чітким, що спадає і рухається до фігури барабанщика без сорочки, який напружено прислухається до ритму. Коли він занурюється в какофонію гот-металевої музики, яку він створює зі своєю подругою Лу (Олівія Кук) в дуеті Blackgammon, ви відчуваєте його вивільнення в музиці, усвідомлюючи його легкий дискомфорт. І, як ця тривога розвивається разом з дегенерацією слуху Рубена, наш власний дискомфорт і співчуття зростають разом з ним.

Протягом більшої частини фільму ми чуємо тільки те, що робить Рубен — в якій би то не було кострубатій, обтяженій або спотвореній манері режисер і його саунд-дизайнер Ніколас Беккер не представляли нам його.

«Це був дійсно унікальний, єдиний у своєму роді процес звукового дизайну», – сказав Ахмед про свою роботу над фільмом «Звук металу». «І його режисер, Даріус Мардер, почав процес звукового дизайну з Ніколасом Беккером, який є неймовірним звукорежисером, думаю, ще за пару років до того, як вони почали знімати фільм — до того, як вони вибрали актора на роль. І це було щось абсолютно унікальне. Отже, щоб дати вам приклад, що відбувається в цьому фільмі, скажімо, що після кожної сцени Ніколас підходив до мене з дивним об’єктом з майбутнього — якоюсь шестикутною кулею, яку він надрукував на 3D-принтері, прикладав її до моїх грудей і говорив: Моргни. А тепер ковтай. А тепер оближи губи. А тепер дихай. А тепер затримай дихання, щоб я міг чути тільки биття твого серця. І весь звуковий дизайн фільму в значній мірі складається з того, що всередині голови Рубена. Таким чином, це глибоко суб’єктивний слуховий досвід, який певною мірою відображає досвід втрати слуху. Коли люди втрачають частину свого зовнішнього слуху, їх вібраційний слух, який приходить через тіло, стає більш явним в загальному змішуванні звуків. Так що це те, що дійсно передає вам досвід від першої особи».

Без сумніву, це дратуватиме багатьох глядачів, які звикли чути кожен дорогоцінний вибух і технологічне диво, яке можна купити за гроші. Мені знадобилося 15 хвилин, щоб звикнути до звуку (а також субтитрів і підписів, які є невід’ємною частиною фільму), але як тільки я це зробив, я помітив, як ефективно Мардер і Беккер використовують ці методи, особливо коли це робиться несвідомо (наприклад, коли Рубена поміщають в Громадський будинок для глухих, і оскільки він не знає мови жестів, багато розмов, що відбуваються навколо нього, залишаються незрозумілими).

Жодне з цих пристосувань не означало б нічого, якби не вперте бачення режисера і чудова гра його зірки. Рубен – одужуючий наркоман, чотири роки тверезий. Хтось інший використав би цю деталь проти спокуси (ніхто не міг би звинуватити барабанщика в тому, що він зірвався). Але Мардера не цікавлять кліше; пристрасть Рубена і його непохитна тверезість – ознаки його сили, його стійкості. Його жалість до себе є – і, швидше за все, завжди була – зерном його загибелі. Тому Лу полегшила ситуацію, коли за вказівкою їх менеджера, залишила Рубена на піклування Джо (Пол Рачі), ветерана В’єтнаму, який наглядає за соціальним будинком для глухих і якому доручено підготувати Рубена до повноцінного життя глухої людини.

Сцени між Джо і Рубеном – це душа «Звуку металу». Виснажливі взаємодії між незнайомцями поглиблюють центральний конфлікт фільму. Це не важкий за сюжетом фільм або медичний трилер, в якому герой кидає виклик життю і повзе на кінцівках, щоб знайти ліки. Джо та мешканці будинку (яких грають переважно глухі або слабочуючі актори) не є інвалідами, і найбільшою перешкодою, з якою стикається Рубен, є усвідомлення того, що він зараз є частиною культури глухих.

«Так, звичайно, визнання культури», – сказав Мардер про створення його фільму «Звук металу» – але що це насправді означає? Одна справа сказати це, і зовсім інша – пережити втрату слуху насправді. Це не робить мене культурно глухим. Культурна глухота – це те, з чим ви народжуєтеся. І один з дивовижних сюрпризів роботи з спільнотою глухих полягає в тому, що коли глухі люди спілкуються один з одним, вони не можуть одночасно дивитися на телефон і говорити. Ти навіть не можеш відвести погляд. Ви повинні бути залучені, тому що саме так ви слухаєте. Ви слухаєте очима, і тому є залученість, яка присутня набагато більше, ніж в культурі людей, які чують. У культурі чуючих є хвороба – відволікання. У нас є зарозумілість думати, що ми можемо робити всі ці речі одночасно, але насправді ми не можемо. Ми насправді не присутні в жодній з них. Так що ви дійсно відчуваєте це, працюючи з спільнотою глухих. Вони по-справжньому знаходяться в моменті і дуже залучені».

«Хвороба відволікання», – каже режисер, – це те, що Джо повинен подолати у фільмі «Звук металу»; він повинен знайти спосіб направити Рубена до місця тиші, або до того, що він визначає, без будь-яких релігійних намірів, як «Царство Боже». Він просить новачка заспокоїти свої тривоги і сум’яття, ведучи щоденник; поміщаючи думки на папір, поки він не заспокоїться, притупить негативність своїх внутрішніх голосів. Ця ідея – прокляття для Рубена; барабанщик за професією, але також і по натурі. Йому потрібно підтримувати рух; він поняття не має, як концептуалізувати ідею ритму без звуку.

«Звук металу» похмурий, хоча і не безнадійний. Чи знайде Рубен своє Царство Боже або продовжить свій безрозсудний шлях, залишається без відповіді. Останній кадр Мардера – повільно затухаючий звук, поки на обличчі Рубена не залишається тільки промінчик денного світла, коли він, не блимаючи, дивиться в камеру – дражнить потужною двозначністю. Це момент поразки або пробудження? Чи зможе він знову вступити в контакт зі світом або відступить в метафоричне мовчання, яке загрожує кожному з нас?

Те, що мене сильно зачепило, це свідчення сили аскетичного, інтуїтивного виконання Ахмеда і технік, які так майстерно застосовувалися Мардером і його командою, що було важко зберігати критичну дистанцію. Я був спустошений і піднесений. Потративши море часу, переглядаючи сміття, кинуте нам як престижне кіновиробництво, я щасливий нарешті задовольнятися тим, що мене потішило.

Фільм Даріуса Мардера «Звук металу» з Різом Ахмедом в головній ролі вже доступний на Amazon Prime Video.

Переклав українською користувач Hornet Slava

Related Stories

Наш топ кращих публікацій # 5YearChallenge від користувачів Hornet за минулий тиждень
10 речей, які я зрозумів, приєднавшись до чоловічої команди геїв-реслерів
На душі важко і хочеться плакати? Тоді подивися один з улюблених фільмів ЛГБТ-спільноти
Роботи цих 10 гей-художників можуть стати чудовими подарунками в святковий сезон
Quantcast