“Дім Ґуччі” – це мильна опера високого класу, замаскована під престижний фільм

Перші 40 хвилин (із загальної тривалості 2 години 38 хвилин) фільм «Дім Ґуччі» Рідлі Скотта здається багатообіцяльним.

Між офісною менеджеркою із робітничого класу Патрицією Реджіані (Lady Gaga) та незграбним Мауріціо Гуччі (Адам Драйвер), сином співвласника відомого модного бренду Родольфо Гуччі (Джеремі Айронс); між акторами, що використовують усі можливі види італійського акценту (від непоганого до воістину жахливого); і між Скоттом та аудиторією.

Нас дражнять, що ось-ось має статися щось відпадне і зле, і ми очікуємо на брудну сімейну драму, яка покаже нам, що багаті люди – і ті, хто прагне багатства – так само можуть облажатися, як і всі ми.

А в результаті? Фільм стає таким скучним, що хочеться вснути.

Починаючи від кожного передбачуваного повороту подій до безлічі сцен, які кількістю переважають якість (за одним великим і спірним винятком), “Дім Ґуччі” – це виснажливий фільм.

Гага, яка блискуча у фільмі “Народження зірки“, тут сильно спотворена. У цьому винний не лише її глухий акцент – більше схожий до російського, ніж до італійського, – а й задум ролі. Патриція стає золотошукачкою із тієї хвилини милої зустрічі з Мауріціо на вечірці з нагоди дня народження друга. Це помітно всім, окрім Мауріціо.

Коли батько Мауріціо, гордий і хитрий Айронс, викриває її, з нього роблять поганця, який намагається перешкодити молодим коханцям. Але він має рацію, і Мауріціо, через свою твердоголовість, (як і гра Драйвера) приречений із самого початку.

З цього моменту Газі нема чого сказати, крім однозначної підлості. Цілу годину я намагався оцінити її гру: і це все? Оскільки ви ніколи не повірите, що вона любить Мауріціо, на карту поставлено не так багато, крім довгого шахрайства п’явки, яка п’є кров своєї жертви.

Леді Гагу так любить публіка, що ви все одно будете вболівати за неї, і на початку вона прекрасна (між нею і Драйвером легка хімія), але все швидко зводиться нанівець. На той час, коли Патриція задумувала змову з сімейним блазнем Паоло Ґуччі (Джаред Лето, невпізнаний під гримом), а токож змову проти нього, і найняла кілера, щоб убити її розпусного чоловіка, фільм перетворився на третьосортний епізод поганого серіалу 80-х – “Династія” чи “Будинок Даллас“, хоча і той, і інший був веселіший і, чесно кажучи, з кращою грою.

Фільм наче якийсь мультик, і тому дивно чути бурчання про те, що ці італійці – не більше ніж стереотипи. Найбільша скарга полягає в тому, що вони не люди, хоча Лето найкраще вдалося вселити в Паоло, принаймні якусь душу. Він ідіот, але ліричний. Захищений все своє життя надмірно дбайливим (і скупим) батьком (Аль Пачіно), Паоло переконав себе, що він недопонятий геній – митець надто хороший для сімейного бізнесу – а не посередня особа, яку він на якомусь рівні усвідомлює. У грі Лето є меланхолія та жаль. З усіх напружених, бурхливих змов і обману, що відбуваються в будинку Ґуччі, Лето (і, незважаючи на вихваляння, Пачіно) – єдині два виконавці, які, здається, могли б бути, ну… знаєте, сім’єю.

House of Gucci був би набагато кращим, якби Скотт не був таким формально обдарованим режисером. Його спокійний, класичний підхід до кіновиробництва надає ведмежу послугу халтурному матеріалу. Він шанобливий, респектабельний режисер, який розповідає історію, що вимагає руки сухого та безчесного сатирика.

“Дім Гуччі” з Леді Гагою та Адамом Драйвером у головних ролях вже в кінотеатрах.