У фільмі “Девід Бові: Мрія місячної доби” співака водночас забагато і недостатньо

Чи можливо, щоб у фільмі про Девіда Бові (David Bowie) його водночас було і забагато, і зовсім недостатньо? Це загадка, яку задала глибока, вражаюча і дратуюча документальна стрічка Бретта Морґена – “Девід Бові: Мрія місячної доби”.

Цей фільм – не стільки документалка, скільки святкування: те, що називають ”геппенінґ”. Враховуючи, що він мав доступ практично до усього спадку Бові, Морґен комбінує та порівнює десятиліття, конкурентну естетику, відомі кліпи та віднайдені раритети. Він стрімко кидається в вас кожним виявом Девіда Бові – Зіґґі Стардастом, Аладдіном Сейном, Худим Білим Герцогом, комерційною суперзіркою, технодистопістом, старцем – доки всі вони не закарбуються у вас в черепній коробці.

Для такого фаната Бові, як я, “Девід Бові: Мрія місячної доби” – це дивовижне видовище. Воно кричуще та маніакальне, і вас не підведе. Монтаж, теж робота Морґена, майстерно демонстративний, невблаганний, байдужий до будь-чого, що вибивається зі звичного. У тому, як представлено матеріал, є мало логіки, проте несамовиті ритми та зіставлення технічно зухвалі.

“Це максималістське кіно”, зазначив Морґен. “Воно на сто відсотків калейдоскопічне, і справді намагається стати складовою розваг із зануренням”.

На відміну від місії бідного сумного Майора Тома, місію Морґена виконано, і навіть більше. Міксування та монтаж звуку – знову – на висоті. А те, як режисер подає практично в усіх діалогах роздуми Бові про життя, мистецтво та все, що є між ними, на дещицю створює плин оповіді.

Мені “зайшли” всі 8100 секунд. Я був захоплений, коли побачив, як улюблений артист світиться в славі, здіймається до небес, скидає та набуває наступного знакового образу. Сміявся з фрагменту його болісного обдовбаного інтерв’ю з Діком Кеветтом; задихався від примарної мани на задньому сидінні лімузину в Лос-Анджелесі – коли він жив на самій дієті з кокаїну, молока та перцю – і вже був ізольованим прибульцем, що невдовзі зіграє в “Чоловікові, що впав на Землю”.

І все ж, маючи це все, – наскільки воно святкове, і так – оглушливо голосне – цього недостатньо.

Новачок в цій Бовіані загубився б, адже Морґен не створює умови для аудиторії. Ті деталі, що я зазначив вище, помічені лише тому, що я прожив переважну більшість з них, а не тому, що кінематографіст зайнявся чимось таким банальним, як пояснення чи структура. Морґен кидається з ґлему 70-х в індастріал 90-х, а потім в поп 80-х, туди-назад, доки ви остаточно не заплутаєтесь, коли було випущено ту чи іншу роботу, і вже точно не буде ані натяку на послідовність, як одне призвело до іншого, чи відмовилось від нього, чи перевинайшло його, що завгодно. Хоч візуально те, чого досягає Морґен, справді вражає – це реальне видовище – проте йому не вдається помістити Бові в контекст.

Але це, напевно, теж круто в стрічці “Девід Бові: Мрія місячної доби”. Бові, майстер розваг, не дуже й потребує контексту. Кожен образ – це звеличення його самого. Врешті всі вони – продукт інтелекту, що блукає, та емоційної експресивності артиста-бунтівника. Ніхто з цим не посперечається.

Втім, для такого таланта, що розквітав, створюючи кропіткі світи, в яких мешкали, жили, дихали, творили його образи, “Девід Бові: Мрія місячної доби” відчувається спрощенням. Ми здобуваємо візуальні ключі, проте вони не вкорінені. Бові, як жоден інший виконавець за останні п’ять десятиліть, знав, як нас закріпити у стількох його подобах. У нього не було відданості одному жанру – усе слугувало кормом для його уяви – але він знав, що у всіх гарних історій є початок, середина та завершення.

“Девід Бові: Мрія місячної доби” – це циклічний характер Бові: натиснути, заглибитись, голосно увімкнути, повторити. Фанати цим упиватимуться. Решта світу почухає свою колективну голову та подумає, нащо вся ця метушня.

“Девід Бові: Мрія місячної доби”, нова документальна стрічка Бретта Морґена про Девіда Бові, вже доступна для перегляду.

Переклав українською користувач Hornet @7egga